Ви можете не вірити в ангелів, але ангели вірять в вас!

ВИ МОЖЕТЕ НЕ ВІРИТИ В АНГЕЛІВ, АЛЕ АНГЕЛИ ВІРЯТЬ В ВАС

— Алло, це бюро знахідок? – запитав дитячий голосок.

— Так, малюк. Ти щось загубив?

— Я маму втратив. Вона не у вас?

— А яка вона твоя мама?

— Вона гарна і добра. І ще вона дуже любить кішок.

— Так, якраз вчора ми знайшли одну маму, може бути це твоя. Ти звідки дзвониш?

— З дитячого будинку №3.

— Добре, ми відправимо твою маму до тебе в дитячий будинок. Чекай.

Вона увійшла в його кімнату, найкрасивіша і добра, а в руках у неї була справжня жива кішка.

— Мама! – закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що його пальчики побіліли. – Матуся моя!!!

...Артем прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому практично щоночі. Він засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію дівчини. Цю фотографію він знайшов рік тому на вулиці під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її у себе під подушкою і вірив, що це його мама. В темряві Артем довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув....

Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, як завжди обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля Артемкиной ліжечка вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Ангеліна Іванівна запитала хлопчика:

— Артемчика, звідки у тебе ця фотографія?

— Знайшов на вулиці.

— А хто це?

— Моя мама, – посміхнувся малюк і додав, – вона дуже гарна, добра і любить кішок.

Завідуюча одразу впізнала цю дівчину. Перший раз вона приходила в дитячий будинок у минулому році з групою волонтерів. Напевно тоді і втратила тут свою фотографію. З тих пір ця дівчина часто оббивала пороги різних установ в надії домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку місцевих бюрократів, у неї був один суттєвий недолік: вона була незаміжня.

— Ну що ж, – сказала Ангеліна Іванівна, – раз вона твоя мама, то це повністю міняє справу.

Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

— Можна до Вас, Ангеліна Іванівна? – І в дверях з'явилася та сама дівчина з фотографії.

— Так, заходьте, Аліночка.

Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідуючою товстенну папку з документами.

— Ось, – сказала вона, – Я все зібрала.

— Добре, Аліночка. Я повинна задати ще кілька запитань, так годиться, розумієш... Ти усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже дитина – це не на дві години пограти, це на все життя.

— Я усвідомлюю,- видихнула Аліна, – просто я не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.

— Добре, – погодилася завідувачка, – коли ти хочеш подивитися дітей?

— Я не буду на них дивитися, я візьму будь-якої дитини, якого запропонуйте, – сказала Аліна, дивлячись завідуючої прямо в очі.

Ангеліна Іванівна здивовано підняла брови.

— Розумієте, – плутано почала пояснювати Аліна, – адже справжні батьки не вибирають собі дитину... вони не знають заздалегідь яким він народиться.... гарним чи негарним, здоровим або хворим... Вони люблять його таким, який він є. Я теж хочу бути справжньою мамою.

— Вперше зустрічаю такого усиновлювача, – посміхнулася Ангеліна Іванівна, – втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку. Зараз приведу його, якщо ви готові.

— Так, я готова, – твердим голосом сказала Аліна, – покажіть мені мого сина.

Завідувачка пішла і через 5 хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

— Артемочка, – почала Ангеліна Іванівна, – познайомся це ...

— Мама! – вигукнув Артем. Він кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що його пальчики побіліли. – Матуся моя!

Аліна гладила його по крихітній спинці і шепотіла:

— Синку, синку... я з тобою..

Вона підняла очі на завідуючу і запитала:

— Коли я зможу забрати сина?

— Зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного, спочатку тут спілкуються, потім на вихідні забирають, а потім назовсім, якщо все в порядку.

— Я відразу заберу Артема, – твердо сказала Аліна.

— Гаразд, – махнула рукою завідувачка, – завтра все одно вихідні, можете взяти, а в понеділок прийдете, і оформимо всі документи як годиться.

Артем був просто щасливий. Він тримав маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо метушилися вихователі, нянечки... одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали очі хусточками.

— Артемчика, до побачення. Приходь до нас у гості, – попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.

— До побачення, прийду, – відповів Артем.

Коли вони з усіма попрощалися і вийшли на вулицю, він, нарешті, зважився задати своїй новій мамі найголовніше питання:

— Мама.... а ти любиш кішок?

— Обожнюю, у мене їх вдома цілих дві, – засміялася Аліна, ніжно стискаючи в руці крихітну долоньку.

Артем щасливо усміхнувся і попрямував до себе додому.

Ангеліна Іванівна подивилася у вікно слідом йде Аліні з Артемком. Потім сіла за свій стіл і почала кудись дзвонити.

— Алло, Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку. Ім'я клієнтки: Аліна Смирнова. Категорія заслуги: найвища, подарувала щастя дитині... надсилайте все, що належить у таких випадках: безмежне щастя, взаємну любов, удачу в усьому і т. д..... Ну і само собою, ідеального чоловіка, вона не заміжня.... Так, я розумію, що їх мало залишилося, дефіцит, але тут винятковий випадок. Так, і нескінченний грошовий потік не забудьте, він їй дуже знадобиться... малюк повинен добре харчуватися... Вже все відправили? Спасибі.

Двір дитячого будинку був заповнений м'яким сонячним світлом і радісними дитячими криками. Завідуюча поклала трубку і підійшла до вікна. Вона любила довго стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила...

Ви можете не вірити в ангелів, але ангели вірять в вас.

#найденовсети